“Предводитель дворянства” Іполіт Матвійович Вороб’янінов жив у Полтаві

Сюжет роману «Дванадцять стільців» молодим журналістам Іллі Ільфу і Євгенію Петрову підказав брат останнього, відомий письменник Валентин Катаєв: «Є чудова ідея – стільці. Уявіть собі, в одному з84602.jpg них заховані коштовності. Їх треба знайти. Чим не авантюрний роман? Кожен з вас розробляє сюжет сам, а я все збираю разом. Гонорар ділимо навпіл… Командувати парадом буду я!» Але коли Катаєв прочитав перші шість сторінок рукопису, то зрозумів, що письменники-початківці не потребують сторонньої допомоги. Валентин Петрович відмовився від попередніх намірів виступати в ролі співавтора, а за ідею твору попросив присвятити йому всі видання роману і золотий портсигар. Хоча більшість критиків з іронією констатують, що ці «подарунки» по праву належать Артуру Конан-Дойлю, бо саме його оповідання «Шість Наполеонів» послужило основою сюжету для «Дванадцяти стільців».

Роман був надрукований у 1928 році, викликавши не лише неймовірний захват читачів, а й масу суперечок та гіпотез із приводу реальних прототипів персонажів твору.

Прізвище Бендер в Одесі є одним із найпоширенішим. А прототипом «великого комбінатора» став Осип Шор Веніамінович, якого в сім’ї дійсно називали Остапом. Шор був високого зросту, красень, веселун і авантюрист. А жив він на вулиці Полтавської Перемоги, № 78 (зараз вул. Канатна). Шор любив вплутуватися у всілякі смішні історії, а якось добирався з Петрограда до Одеси без копійки в кишені. Так що довелося побути і «художником», і в Таганській в’язниці посидіти, і «сеанс одночасної гри» в шахи проводити… Урешті-решт Шор все ж знайшов себе: став провідником поїзда і втамував вроджену пристрасть до подорожей і пригод. Точно невідомо, чи бував Осип у Полтаві, але, зі слів його літературного двійника Бендера, великий комбінатор відвідував Миргород «в один з веселеньких проміжків між Махном і Тютюнником в дев’ятнадцятому році».

Але нас більше цікавить Іполіт Матвійович Вороб’янінов. У його характері і зовнішності дехто знаходив риси Івана Буніна, Олексія Толстого… Але найвірогіднішою здається версія про те, що прототипом «предводителя дворянства» був голова Полтавської земської управи Євген Петрович Ганько – дядько братів Катаєвих.

Ось що згадує про нього Валентин Катаєв: «Тітка поїхала від нас у Полтаву, де жив її двоюрідний брат, багатий поміщик і земський діяч Євген Петрович Ганько, який, ймовірно, колись був тітчиним шанувальником. Вона стала вести його господарство, замінивши свою померлу двоюрідну сестру Зінаїду Петрівну Ганько. Добре пам’ятаю цього Євгена Петровича. Він був великий пан, любив подорожувати по різних екзотичних країнах і кілька разів, повертаючись на пароплаві добровільного флоту з Китаю, Гонконгу, Єгипту або Індії, проїздом через Одесу в Полтаву незмінно повідував нас, привозив у подарунок різні дивовижні сувеніри: японські лаковані пенали, страусові яйця і пір’я, циновки, плетені з найтоншої єгипетської соломи, портсигари, прикрашені зображенням священного жука-скарабея, та інше».

 

Як бачимо, Ганько теж був удівцем – але жив не з тещею, як герой роману Іполіт Матвійович, а з сестрою дружини.

«У нього було могутнє, хоча і досить сите від непомірного життя тіло і чудова голова з римським носом, на якому якось особливо переконливо сиділо золоте пенсне, ідеально гармонуючи з його сенаторськими бакенбардами і просторою піджачною парою від кращого лондонського кравця…»

Ми звикли асоціювати тих чи інших героїв за їх кіноекранними образами. Багатьом подобається худорлявий Вороб’янінов у виконанні Сергія Філіпова. Але ближче до оригіналу (до Ганька) його зіграв все ж Анатолій Папанов.

«До початку війни Євген Петрович постарів. Майже вже не міг ходити і цілими днями сидів у себе в Полтаві в зручному цегляному особняку, побудованому в українському стилі, оточеному тінистим полтавським садом, у вольтерівському кріслі і гортав старі випуски французького журналу «Ревю де Дю Монд» або займався своїми марками, і я чув, що він був великий філателіст і володів безцінними колекціями, з яких одна була єдиною на весь світ – колекція полтавської повітової земської пошти… Тітка померла в Полтаві в 1942 році при німцях, незадовго до цього поховавши Євгена Петровича і залишившись зовсім одна – хвора, стара, злиденна, переселившись в якийсь напівзруйнований флігель».

А ось як писав про Ганька Євген Петров: «Мій дядько, Євген Петрович Ганько… Колишній голова Полтавської повітової земської управи… Його пенсне, його густі вуса… Мила людина! Любив похизуватися і пустити панночкам пил в очі… Коли ми приїжджали в Полтаву, я сидів у нього на колінах… Ліг в образ як листок паперу в стопку!»

На жаль, про Ганька крім цих спогадів відомо мало. Але безумовно це була неординарна людина! А про «конверти Ганька» філателісти згадують і сьогодні. Нібито Євген Петрович, завдяки службовому становищу, «перетворював» марки земської управи на рідкісні екземпляри. Тому не дивно, що в одній із неопублікованих глав Ільф і Петров згадали філателістичні схильності Вороб’янінова…